Тисячі українських військових планують, очікують дитину або вже є батьками. Війна часто починається з непростого вибору: або сім’я, або служба.

У випадку багатьох військових це рішення прийняли за них, з початком російсько-української війни та повномасштабного вторгнення Росії в Україну. Вони залишили в тилу коханих та рідних без змоги активно дбати про них, бачити, як ростуть їхні діти. Опліч військових — їхні кохані та рідні, котрі окремо переживають свій досвід війни, очікують на повернення та возз'єднання сім’ї.

Останні вісім років команда Ветеран Хабу тісно співпрацює з ветеранами, опікується їхньою реінтеграцією після служби. Ми переконані, що підтримка сім’ї військових важлива самому ветерану. А щоб знати, як ефективно підтримати, потрібні якісні свідчення, дані. Їх не варто черпати лише із західної літератури — досвід сімей українських ветеранів унікальний.

Саме тому Ветеран Хаб провів дослідження, в межах якого опитав 16 військових/ветеранів та партнерок/дружин військових/ветеранів.

Ми заглибились у реальний досвід «батьківства на відстані» й дослідили, як військові та їхні партнери уявляють модель сім’ї, як війна впливає на їхнє бажання та плани стати батьками, їхній досвід зачаття, вагітності та виховання немовляти (дитини до 1 року) під час активної служби партнера. Ми намагались зафіксувати різноманітний досвід, щоб показати, що насправді проживають сім’ї військових. Що змінюється під час війни? Ось 5 ключових спостережень:

● Батьківство, можливість себе реалізувати в ньому (якщо таке бажання людини) — це частина добробуту ветеранів та їхніх партнерок. Довгі періоди без зв’язку, часті відрядження, «випадання» з батьківської ролі, постійний ризик для життя, особистісні зміни, які можуть супроводжувати службу, та зміни в стосунках — все це впливає на досвід батьківства, й відповідно, добробуту.

● Війна, активна служба створює множинність досвіду. На практиці, сім’ї ветеранів переживають звичні для багатьох етапи чи процеси, плануючи, очікуючи чи виховуючи дитину. Вони ходять на медогляди перед вагітністю, переживають про перебіг пологів чи мають страхи стати поганою матір’ю або батьком. Водночас, розлука з партнером, який служить, створює унікальний досвід. Не існує курсів, які б могли до нього підготувати.

Для багатьох опитаних різниця в досвіді, який проживають партнери, нездатність надати/отримати бажану підтримку, швидко переключитися «з війни на пелюшки», страх невизначеності в майбутньому, стали джерелом сімейних суперечок та проблем.

Саме тому ми закликаємо суспільство і стейкхолдерів приділити цьому необхідну увагу, запроваджувати програми підтримки батьківства та материнства для військових, активно комунікувати з ними й інформувати.

● Військові та партнерки військових хотіли б, щоб їхні діти жили у мирний час або не знали війни. Деякі з опитаних раціонально оцінювали ситуацію, життєву нестабільність й відкладали народження дітей. Інколи вони свідчили «наступна дитина — тільки коли партнер закінчить службу і повернеться». Проте були й ті, які хотіли, робили спроби й вагітніли саме через це. Для цих людей дитина — продовження роду, часточка, яка залишиться від коханої людини, у разі її загибелі, надія на майбутнє, підтримка під час довгих періодів розлуки, сенс життя.

● Кожен етап батьківства вартує того, щоб прожити його разом з партнером. Проте сім’ї військових часто позбавлені цього досвіду. В момент прийняття рішення про службу життя військових та їхніх партнерів змінюється, з’являються нові умови. Часто в партнерів немає достатньо часу, особистісного ресурсу, щоб усвідомити, прийняти, адаптуватись до них.

Істотна змінна — відстань. Не лише фізична, а й емоційна, яку можуть з різною силою відчувати партнери.

Зачаття, вагітність, пологи й виховання дитини — все зазнає змін, під впливом війни, служби, розлуки.

● «Батьківство на відстані» — це типова практика в умовах, коли хтось із партнерів є військовослужбовцем.

З дослідження ми дізнались, що, попри фізичну дистанцію, усе одно можна переживати досвід батьківства. 

Хоча він і не може повністю замінити досвід фізичної присутності поруч із дитиною, партнеркою. Якщо ми говоримо про виховання дитини до 1 року життя, то основна батьківська роль, поки чоловік/партнер служить, виконується жінкою/партнеркою. Таким чином чоловік може тримати контакт з дитиною лише через матір/іншого дорослого в сім’ї. Довірливі стосунки між партнерами можуть сприяти посиленню батьківського контакту із немовлям.

Детальніше зі звітом можна ознайомитись на сторінці Дослідження.